Як будувати рідну хату?
Як будувати рідну хату?
Коли вчитуєшся у кращі зразки публіцистичної спадщини митрополита Андрея Шептицького, зокрема послання «Як будувати рідну хату», з котрим має змогу ознайомитися наш читач, — то найбільше вражає мудра, прониклива простота цих писань видатного гуманіста. Не та фальшива простота, що йде від прагнення, завжди згубного, «спуститися» до натовпу з його примітивним, чорно-білим сприйняттям світу, а та простота, котра дається лише воістину духовно просвітленим особистостям, тим, які ціною власних страждань, жорстоких випробувань спромоглися збагнути головне у цьому шаленому, мінливому світі. Збагнути й розповісти про це головне людям, рідному народові.
Для митрополита Шептицького це були одвічні, нерушимі християнські істини: не убий, не чини зла, не ненавидь ближнього свого. Він знав: іти за Христом або відкинути його — це вільний вибір кожної людини. І цей вибір визначає її, людини, майбутнє. І ще все своє довге життя Андрій Шептицький вчив українців надважкого мистецтва: будувати рідну, власну, свою хату (саме таку, де, за пророцтвом Шевченка, «і сила, і воля»), жити на вільній землі для свободи, поважаючи всі народи й нікому не дозволяючи водночас топтати власну гідність. Оцей образ «рідної хати», котра постає з вільної праці творення — не з ненависті, є у Шептицького справді наскрізним і воістину невичерпним.
Він вірив: ця праця ніколи не може бути марною. Митрополит писав: «А все-таки, праця Церкви хоч трудна, та не безуспішна. Коли Христова Церква і проповідь Євангелія поєднує і найзавзятіших ворогів та спричинює, що люди, які живуть у різних, від себе далеко віддалених країнах, у найбільше противних собі підсоннях, а ще додам — віддалених від себе на довгі століття, так єднає, що робить їх братами, ближчими, щирішими, щиро себе взаємно люблячими братами, — чого ж не зможе доконати супроти людей, що до одного народу належать і хочуть бути одним!» І змістом своєї 60-річної подвижницької праці як пастиря і публіциста митрополит вважав органічне, животворне поєднання християнських та національних засад у свідомості українського народу. Він дуже багато зробив для цього — чим викликав люту ненависть казенних «інтернаціоналістів» та «атеїстів».
Це абсолютно зрозуміло. Адже ще 3 серпня 1936 року Андрей Шептицький видав послання «Пересторога перед небезпекою комунізму», де звинуватив всіх симпатиків комуністичних ідей у потрійній зраді: по-перше, Церкві, по-друге, своєму народові, по-третє, справі покривджених і гноблених в усьому світі». У тому посланні є в Шептицького напрочуд точна формула: «Комунізм — матеріалістична й поганська релігія, що Леніна і йому подібних вважає неначе півбогами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родини, селянства й доведення всього народу до крайньої нужди вважає принципами свого панування, хоч усі ці принципи прикрашає брехливими, просто противними назвами». І звідси — жорстке, коротке резюме: «Комунізм і християнин — то як вогонь і вода, що разом на одному місці не можуть бути».
Усе життя Андрея Шептицького, цього великого українця ХХ століття, є прикладом служіння двом невмирущим ідеям — християнській та національній. Він не розділяв їх. Це — його заповіт усім нам.
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Коли вчитуєшся у кращі зразки публіцистичної спадщини митрополита Андрея Шептицького, зокрема послання «Як будувати рідну хату», з котрим має змогу ознайомитися наш читач, — то найбільше вражає мудра, прониклива простота цих писань видатного гуманіста. Не та фальшива простота, що йде від прагнення, завжди згубного, «спуститися» до натовпу з його примітивним, чорно-білим сприйняттям світу, а та простота, котра дається лише воістину духовно просвітленим особистостям, тим, які ціною власних страждань, жорстоких випробувань спромоглися збагнути головне у цьому шаленому, мінливому світі. Збагнути й розповісти про це головне людям, рідному народові.
Для митрополита Шептицького це були одвічні, нерушимі християнські істини: не убий, не чини зла, не ненавидь ближнього свого. Він знав: іти за Христом або відкинути його — це вільний вибір кожної людини. І цей вибір визначає її, людини, майбутнє. І ще все своє довге життя Андрій Шептицький вчив українців надважкого мистецтва: будувати рідну, власну, свою хату (саме таку, де, за пророцтвом Шевченка, «і сила, і воля»), жити на вільній землі для свободи, поважаючи всі народи й нікому не дозволяючи водночас топтати власну гідність. Оцей образ «рідної хати», котра постає з вільної праці творення — не з ненависті, є у Шептицького справді наскрізним і воістину невичерпним.
Він вірив: ця праця ніколи не може бути марною. Митрополит писав: «А все-таки, праця Церкви хоч трудна, та не безуспішна. Коли Христова Церква і проповідь Євангелія поєднує і найзавзятіших ворогів та спричинює, що люди, які живуть у різних, від себе далеко віддалених країнах, у найбільше противних собі підсоннях, а ще додам — віддалених від себе на довгі століття, так єднає, що робить їх братами, ближчими, щирішими, щиро себе взаємно люблячими братами, — чого ж не зможе доконати супроти людей, що до одного народу належать і хочуть бути одним!» І змістом своєї 60-річної подвижницької праці як пастиря і публіциста митрополит вважав органічне, животворне поєднання християнських та національних засад у свідомості українського народу. Він дуже багато зробив для цього — чим викликав люту ненависть казенних «інтернаціоналістів» та «атеїстів».
Це абсолютно зрозуміло. Адже ще 3 серпня 1936 року Андрей Шептицький видав послання «Пересторога перед небезпекою комунізму», де звинуватив всіх симпатиків комуністичних ідей у потрійній зраді: по-перше, Церкві, по-друге, своєму народові, по-третє, справі покривджених і гноблених в усьому світі». У тому посланні є в Шептицького напрочуд точна формула: «Комунізм — матеріалістична й поганська релігія, що Леніна і йому подібних вважає неначе півбогами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родини, селянства й доведення всього народу до крайньої нужди вважає принципами свого панування, хоч усі ці принципи прикрашає брехливими, просто противними назвами». І звідси — жорстке, коротке резюме: «Комунізм і християнин — то як вогонь і вода, що разом на одному місці не можуть бути».
Усе життя Андрея Шептицького, цього великого українця ХХ століття, є прикладом служіння двом невмирущим ідеям — християнській та національній. Він не розділяв їх. Це — його заповіт усім нам.
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
Коли вчитуєшся у кращі зразки публіцистичної спадщини митрополита Андрея Шептицького, зокрема послання «Як будувати рідну хату», з котрим має змогу ознайомитися наш читач, — то найбільше вражає мудра, прониклива простота цих писань видатного гуманіста. Не та фальшива простота, що йде від прагнення, завжди згубного, «спуститися» до натовпу з його примітивним, чорно-білим сприйняттям світу, а та простота, котра дається лише воістину духовно просвітленим особистостям, тим, які ціною власних страждань, жорстоких випробувань спромоглися збагнути головне у цьому шаленому, мінливому світі. Збагнути й розповісти про це головне людям, рідному народові.
Для митрополита Шептицького це були одвічні, нерушимі християнські істини: не убий, не чини зла, не ненавидь ближнього свого. Він знав: іти за Христом або відкинути його — це вільний вибір кожної людини. І цей вибір визначає її, людини, майбутнє. І ще все своє довге життя Андрій Шептицький вчив українців надважкого мистецтва: будувати рідну, власну, свою хату (саме таку, де, за пророцтвом Шевченка, «і сила, і воля»), жити на вільній землі для свободи, поважаючи всі народи й нікому не дозволяючи водночас топтати власну гідність. Оцей образ «рідної хати», котра постає з вільної праці творення — не з ненависті, є у Шептицького справді наскрізним і воістину невичерпним.
Він вірив: ця праця ніколи не може бути марною. Митрополит писав: «А все-таки, праця Церкви хоч трудна, та не безуспішна. Коли Христова Церква і проповідь Євангелія поєднує і найзавзятіших ворогів та спричинює, що люди, які живуть у різних, від себе далеко віддалених країнах, у найбільше противних собі підсоннях, а ще додам — віддалених від себе на довгі століття, так єднає, що робить їх братами, ближчими, щирішими, щиро себе взаємно люблячими братами, — чого ж не зможе доконати супроти людей, що до одного народу належать і хочуть бути одним!» І змістом своєї 60-річної подвижницької праці як пастиря і публіциста митрополит вважав органічне, животворне поєднання християнських та національних засад у свідомості українського народу. Він дуже багато зробив для цього — чим викликав люту ненависть казенних «інтернаціоналістів» та «атеїстів».
Це абсолютно зрозуміло. Адже ще 3 серпня 1936 року Андрей Шептицький видав послання «Пересторога перед небезпекою комунізму», де звинуватив всіх симпатиків комуністичних ідей у потрійній зраді: по-перше, Церкві, по-друге, своєму народові, по-третє, справі покривджених і гноблених в усьому світі». У тому посланні є в Шептицького напрочуд точна формула: «Комунізм — матеріалістична й поганська релігія, що Леніна і йому подібних вважає неначе півбогами, а брехню, обман, насильство, терор, гноблення вбогих, деморалізування дітей, пониження жінки, знищення родини, селянства й доведення всього народу до крайньої нужди вважає принципами свого панування, хоч усі ці принципи прикрашає брехливими, просто противними назвами». І звідси — жорстке, коротке резюме: «Комунізм і християнин — то як вогонь і вода, що разом на одному місці не можуть бути».
Усе життя Андрея Шептицького, цього великого українця ХХ століття, є прикладом служіння двом невмирущим ідеям — християнській та національній. Він не розділяв їх. Це — його заповіт усім нам.
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
