Свого часу авторові цих рядків здалося, що з української силабо-тоніки вже нічого не витиснеш. Тобто що вона, звісно, ще кілька десятиліть протягне, але нічого суттєвого в ній уже не відбудеться. На це є дві цілком об’єктивні й дуже вагомі причини й обидві полягають в обмеженості формальних засобів. Перша - обмежене число віршувальних розмірів, що неминуче спричинює дедалі відчутнішу монотонність ритмо-мелодики. Друга - обмежені можливості в римуванні, через які будь-яка винахідливість і мовна віртуозність раніше чи пізніше вичерпають себе.

Та це все формалізм, слушно заперечили б мені прихильники силабо-тоніки. А поетична справжність усе одно проб’ється і змусить затрепетати читацькі душі - навіть у найбанальнішому ямбові та найзужитішій чоловічій римі типу «кров - любов». Аби тільки і кров, і любов були справжніми! На це я відказав би, що банальне й зужите справжнім не буває - і так ми й далі дискутували б собі досхочу, якби хтось колись розпочав подібну дискусію. Але її, на щастя (і на жаль), ніхто ще й досі не розпочав.

І все-таки, з дискусією чи й без неї, кожен український поет (а тим більше поетка), що й нині вкотре зважується на силабо-тоніку, у моєму розумінні чинить абсолютний подвиг. От і Катя Бабкіна його вчинила.

Я впевнений, що читачі цієї вельми симпатичної збірки мають усі шанси стати ще й перечитувачами. У кожному разі я став. І коли за першим разом мені спало на думку саме це окреслення - симпатично (для самої авторки, мабуть, дещо образливе), то всі подальші сеанси мого спілкування з її віршами викликали дедалі глибше переконання, що насправді навіть не симпатично, а таки добре і гарно.

Поступово я визначив серед усіх віршів цієї збірки своїх особливих улюбленців. Адже іноді вірші набувають такої здатності - ставати улюбленими, їх запам’ятовуєш рядками, строфами, повністю – й не тому, що навмисне вивчав напам'ять, а тому, що не міг не запам’ятати. Такими для мене стали «Монолог сонної феї», «Твій маленький бог пожирач сердець», «пісенька на будень», «Десь у нас живе одна...», «А часом знаходиш ключі колишні...», «Вона дзвонить до Бога і палить гашиш...», «Вона ніколи не ходить одна в кіно...», «Ти достатньо жінок мав...», «Привіт, крижинко...». Бачите, їх виявляється аж 9 (цікаве число), дев’ять малих шедеврів на збірку із загалом сорока одного вірша - статистика влучання дуже хороша. А є ще ж і надзвичайно добрі окремо взяті строфи. Або просто рядки - як наприклад, «Якщо хочеш, приходь: я тебе не люблю». Або: «Розділити безсоння - це допуск за певну грань». Або останні рядки першого тексту збірки: «Мудрість росте не так, мудрість це просто втрата, II усвідомлена потім»

Звичайно, в кожного з читачів, а відтак і перечитувачів, список улюблених місць у цій збірці буде свій. Проте в чому всі ми будемо єдині, то це в тому, що Каті Бабкіній абсолютно вдалась інтонація - й ми їй повірили. Цей смуток упереміш із іронією, ця легка, немов після шостої кави, гіркота. Зрештою, що таке гіркота, як не та ж іронія - якщо ми, звісно, про поезію? А також про невичерпні інтонаційні ресурси української силабо-тоніки, з якими вона протримається ще довго - рівно стільки ж, скільки протримається мова.

Залишається припускати, що назва цієї збірки сигналізує саме про це - про гостроту гіркоти і щасливу здатність передавати її іншим своїми словами.

Юрій Андрухович