У романі «Сподіваюся на Тебе» Софія Майданська намагалася затримати в долонях мерехтіння плинного часу, яке залишає в нашій пам’яті рвійний дух швидкоплинного весняного цвіту і гіркотний дим погідної осені, на тлі ландшафту Обіцяної Землі дитинства. «…Перевага нашого минулого над майбутнім у тому, що воно ніколи не зміниться на гірше. Тепер можна знов і знов перегравати компакт-диск, де записана музика наших спогадів, бо пам’ять – не розтроюджене чеканням з хвилини на хвилину, з дня на день, з року в рік те, що мало статися, та не сталося, мало прийти, а не прийшло. Пам’ять не згинає додолу, а вирівнює, вимудрює, урівноважує. Пам’ять – це тиха присутність любові, тінь якої завжди стоятиме за вашою спиною».