Дебютний прозовий проект Ксенії Дмитренко, що поєднує в собі соціально-психологічну прозу та урбаністичну есеїстику. За основу повісті в першій частині збірки править метафора щоденного шляху по трасі Бориспіль–Київ. Переживання головної героїні Ади виринають на тлі колоритного полотна автошляху, що відтворюється у колажі медитацій довкола феномена щоденного автостопу, за яким приховується глибинний шар людського існування, пов’язаний із втратою сенсу, коханням і страхом. Оповідання, представлені у другій частині збірки, є сюжетноза рядженими й увиразнюють окремі фрагменти абсурдної пострадянської дійсності, в т. ч. через яскраві персоналістичні конструкти: розгубленого дисертанта Степана, що нескінченно блукає по інституту у пошуках свого керівника; підстаркувату й сліпу пані Странницьку в помаранчевому плащі, яка опікується якістю міських перевезень; Оленку та Дмитрика, чия історія кохання відтворюється у лабіринті спогадів, що пролягає крізь закинуті хащі промислових будівель. Насамкінець, невеликий додаток із трьох статей становить свого роду дійсний «базис» попередньої літературно-символічної «надбудови», вказуючи на фактичні події та умови співіснування в одній з урбаністичних локацій сучасної України.